Лінгвоцид
Лінгвоцид (з латини lingua — мова та cide — вбивство) — це свідоме знищення або пригнічення мови народу.
Можливо, вам вже доводилось чути споріднені поняття: «етноцид» (знищення ідентичності і культури народу), «геноцид» (фізичне знищення народу).
Геноцид як явище в історії людства існував давно, проте запровадили цей термін і визнали злочином у міжнародному праві після спроби знищення єврейського народу нацистами під час Другої світової війни.
Імперії та тоталітарні держави часто вдавались до лінгвоциду у своїх колоніях.
Утиски ірландської мови розпочали ще нормани за часів Середньовіччя. Англія нав’язувала свою мову в Індії, а Франція — в північній Африці. Та й Новий світ не з власної волі спілкується іспанською та португальською.
Чимало лінгвоцидів завершились із розпадом імперій після Першої світової війни, але не всі.
У другій половині ХХ століття Іспанія забороняла каталонську мову, а Китай завоював Тибет і відтоді здійснює лінгвоцид тибетської мови. І Російська Федерація, яка постала на руїнах СРСР, продовжує поширення «руского міра», здійснюючи лінгвоцид мов поневолених народів.
Українські землі свого часу входили до складу різних держав. І українська мова зазнавала певних утисків і в Польщі, і в Австро-Угорщині. Але ці утиски не порівнювані з розмахом лінгвоциду української мови в Російській імперії і згодом у СРСР.
Понад 400 років на наших теренах використання української мови обмежували під час викладання у школах і на церковних службах. Крім того, українську мову забороняли в книгодрукуванні і публікації публікації наукових робіт.
В часи особливо жорстоких репресій (1930-ті–1950-ті роки) спілкування українською мовою могло потягнути за собою звинувачення в «буржуазному націоналізмі» і подальші переслідування. Тому вибір російської закріпився у підсвідомості людей як спосіб виживання.
Окрім прямих заборон, також насаджували безліч упереджень: нібито українська мова може бути лише сільською і простонародною, а «висока» культура українською мовою не можлива. Нібито українська придатна лише для пісень і гуморесок, а не для серйозної драматургії чи ґрунтовних досліджень. Ці й інші тези впроваджували цілком свідомо і продумано, тому вони виявились напрочуд стійкими. Настільки, що навіть досі трапляються у висловлюваннях деяких сучасників.
За кожні 100 років змінюється приблизно 4 покоління, тобто зросійщення в Україні тривало понад 15 поколінь. Не дивно, що багато українців, навіть після здобуття Україною незалежності, продовжили спілкуватись російською. У 2001 році російську мову назвали рідною майже третина мешканців України. З плином часу, а особливо після переломних історичних подій (таких як Помаранчева революція, Революція Гідності, російсько-українська війна), дедалі більше людей змінюють мову спілкування: російськомовні стають двомовними, двомовні поступово відмовляються від російської на користь української. Звісно, цьому сприяють не лише політичні події, а й культурні: розвиток українських видавництв, медіа, кіно, фестивалів, освітніх проєктів тощо.
Незважаючи на те, що і Російська імперія, і СРСР вже давно зникли з мап світу, русифікація і лінгвоцид української мови продовжила Російська Федерація. Упродовж років вона вибудовувала міф про «утиски російськомовного населення в Україні», а в 2014 році скористалась ним як приводом для анексії Криму і вторгнення на Донбас. У 2022 році під гаслом «захисту братнього народу» Росія розпочала повномасштабне вторгнення в Україну, влаштовуючи на окупованих територіях:
-
геноцид (обстріли і руйнування мирних міст та інфраструктури життєзабезпечення, масові катування і розстріли українців, депортація мешканців, насильницьке вивезення і всиновлення дітей тощо);
-
етноцид (руйнування і грабунок музеїв, театрів, бібліотек, меморіалів, вивезення культурних цінностей);
-
лінгвоцид (знищення українськомовних книжок, заборона навчання українською мовою, насадження російської тощо);
-
екоцид (знищення живої природи та отруєння середовища існування). Величезна територія України зазнає уражень артилерійською зброєю, авіабомбами та ракетами, земля всіяна нерозірваними снарядами і замінована, через підрив дамб затоплені величезні території, нафтопродукти та інші хімічні сполуки потрапляють у воду, повітря, ґрунт, заповідники та природоохоронні зони стають не лише об’єктом окупації, а й місцем бойових дій.
Лінгвоцид — це грубе порушення прав людей і спільнот на свободу самовизначення, яке спричиняє втрату відчуття власного коріння і місця у світі.
Лінгвоцид та етноцид не тільки знищують культурну спадщину окремого народу, але й збіднюють культурне різноманіття всього людства. Культурне різноманіття є невичерпним ресурсом для творчості. Чим більше творів, звучань та сенсів навколо, тим сміливіші й винахідливіші ідеї вони викликають. Окрім того, кожна мова додає свої виміри для розуміння сенсів. Те, для чого бракує слів в одній мові, можливо висловити іншою (недарма живі мови неперервно запозичують слова одна в одної). Культурне різноманіття створює відчуття багатства світу й може дарувати відчуття радості і захоплення ним.
На перший погляд може здатись, що поширення української мови в Україні і обмежене вживання російської є подібним процесом, але спрямованим у зворотному напрямі. Зокрема, проросійська пропаганда намагається саме так подавати «переслідування російськомовного населення». Проте поширення в Україні української мови часто заповнює прогалини у культурному полі, які утворились внаслідок століть репресій. А людям, які народились у зросійщених сім’ях, — допомагає повернутися до рідної мови через кілька поколінь і зробити свідомий вибір ідентичності. І цей процес не загрожує культурному різноманіттю, оскільки носіїв російської мови в самій Росії цілком достатньо.
Важливо пам’ятати і розуміти, з якою метою і в який спосіб відбувався лінгвоцид в Україні в минулому, щоб не дати його повторити знову. Бо власна культурна належність і цивілізаційний вибір — це цінність, яку варто оберігати.